Навіщо Україні створювати жіночу ветеранську політику

Попри те, що Україна сьогодні веде одну з наймасштабніших війн у новітній історії Європи, держава досі не має повноцінної системної політики, яка б враховувала потреби жінок-ветеранок. Це особливо важливо з огляду на масштаби участі жінок у війні: сьогодні в Збройних силах України служать понад 70 000 жінок, з них понад 5 500 — безпосередньо на передовій. За іншими даними, близько 48 000 жінок є військовослужбовицями, тоді як у 2014 році їх було лише близько 16 500. Це означає, що частка жінок серед оборонців країни невпинно зростає — і разом з нею зростає кількість тих, хто після служби потребуватиме повноцінної ветеранської підтримки.

Участь українок у бойових діях постійно зростає: вони служать у піхоті, артилерії, медичних підрозділах, працюють саперками, військовими медикинями, інструкторами, командирами. Проте після повернення з фронту вони часто стикаються з труднощами, яких не враховує чинна ветеранська система.

Питання жіночої ветеранської політики не є даниною моді чи політичним трендом. Це — вимога часу, інструмент справедливості та необхідний елемент ефективної державної системи підтримки ветеранів. Саме такий висновок випливає й із дискусії «Хто захистить захисниць?», що відбулася в Одесі й була присвячена проблемам реінтеграції та захисту прав жінок-ветеранок.

За останні роки кількість жінок у Збройних силах України стрімко зросла. Вони виконують ті самі завдання, що й чоловіки, і беруть участь у бойових операціях на передовій. Проте законодавство, система медичної допомоги, реабілітація та соціальна підтримка залишаються орієнтованими переважно на «усередненого» ветерана — здебільшого чоловіка.

Втрачений час і відсутність фокусованої політики означають, що частина ветеранок ризикує залишатися невидимою системі.

Жінки після служби стикаються з низкою проблем, які відрізняються від чоловічих, зокрема:

• Медичні потреби жінок, які проходять військову службу або повертаються з фронту, є комплексними та значно відрізняються від потреб чоловіків. Вони включають реабілітацію після поранень з урахуванням анатомічних і фізіологічних особливостей жіночого тіла, що потребує спеціалізованих підходів у відновленні рухливості, роботи м’язів і профілактиці ускладнень. До цього додається потреба у кваліфікованій гінекологічній допомозі, адже багато жінок стикаються з порушеннями репродуктивного здоров’я, гормонального балансу чи хронічними інфекціями, спричиненими довготривалими бойовими умовами, стресом, переохолодженням та відсутністю належних засобів гігієни. Не менш важливим є доступ до протезування та ортопедичних рішень, розроблених під жіночу фізіологію, адже використання «чоловічих» стандартів часто призводить до додаткового болю, дискомфорту та нерівномірного навантаження на опорно-руховий апарат.

• Психологічні потреби ветеранок є окремою й надзвичайно вразливою сферою. Жінки-військовослужбовиці в середньому мають вищі ризики розвитку посттравматичного стресового розладу, тривожних і депресивних станів. Часто вони соромляться звертатися по допомогу або зіштовхуються з недовірою та знеціненням їхнього бойового досвіду. У суспільстві досі існують стереотипи щодо «нормативної» жіночої ролі, що створює додатковий бар’єр у доступі до психологічної та психотерапевтичної підтримки. Багато жінок переживають ізольованість, страх засудження та внутрішній конфлікт між виконанням бойових завдань і очікуваннями соціуму.

• Соціальна адаптація ветеранок після повернення додому є складним багатоступеневим процесом. Вони часто несуть «подвійне навантаження»: після служби та реабілітації від них очікують швидкого повернення до сімейної ролі, материнства, догляду за дітьми та ведення побуту. Це створює значний психологічний і фізичний тиск, а без спеціально розроблених програм підтримки жінки можуть опинитися в ситуації, де їхні потреби та переживання залишаються непоміченими. Нерідко вони стикаються з нерозумінням з боку оточення, труднощами з працевлаштуванням, зміною ідентичності та пошуком свого місця у мирному житті. Відсутність комплексної підтримки може посилювати стрес, провокувати розвиток ПТСР, емоційного виснаження та проблем у взаєминах.

Матеріал «Суспільного» з круглого столу, який ініціювала ГО «Вільні та Вірні» показує: багато жінок-ветеранок досі не вказують у резюме свій бойовий досвід, оскільки роботодавці не вважають службу релевантною та ставляться з упередженням до ветеранок.

До цього додаються інші проблеми:

• недооцінення їхнього внеску;
• стигматизація та сексизм;
• відсутність гендерно чутливих процедур у медичних та соціальних установах;
• труднощі з отриманням пільг, довідок, визнання бойового досвіду.

Тому загальна ветеранська політика не може забезпечити рівний доступ до підтримки без окремого фокусування на потребах жінок.

Досвід провідних країн: окрема політика — норма

У США існує окрема система підтримки жінок-ветеранок, включно з:

• офісом жіночої ветеранської політики при Міністерстві ветеранів,

• окремою медичною інфраструктурою,

• програмами менторства, кар’єрної адаптації,

• дослідженнями жіночого здоров’я в умовах війни.

Україна може використати цей досвід, не «винаходячи велосипед», а адаптувавши найкращі моделі.

На основі пропозицій з аналітичної записки та результатів публічних обговорень, жіноча ветеранська політика в Україні має включати:

• Прийняття рамкового закону або окремого розділу у чинному законодавстві

Закон має визначити права ветеранок, механізми реалізації політики та інституційні гарантії.

• Створення Управління жіночої ветеранської політики при профільному міністерстві

Замість нечітких структур — спеціальний орган, відповідальний за реалізацію політики щодо жінок.

• Формування відомчої медичної інфраструктури

Пропонується передати Мінветеранів частину медичних установ Державного управління справами та рекреаційні активи АРМА для створення мережі медичних центрів для ветеранок.

• Міжвідомча робоча група

Фахівці оборони, охорони здоров’я, соціальної політики, громадські організації та ветеранські об’єднання мають напрацювати нормативну базу та ключові напрями: реабілітація, медицина, працевлаштування, ветеранський бізнес, житло, материнство, соціальна адаптація.

• Фінансування жіночих програм

Частину коштів від використання заморожених російських активів пропонується спрямувати на програми підтримки ветеранок.

• Включення жіночого напряму у Стратегію переходу від служби до цивільного життя

Сучасна редакція Стратегії майже не містить згадок про особливості адаптації жінок. Це необхідно виправити.

• KPI для державних службовців

Оцінка роботи чиновників має включати результати політики щодо ветеранок.

Наявність окремої жіночої ветеранської політики — це:

• інвестиція у здоров’я та життя людей, які захищали державу;
• запобігання майбутнім кризам і хаотичним рішенням;
• зменшення соціальної напруги;
• побудова системи, яка справедливо ставиться до кожного ветерана та кожної ветеранки.

Ми можемо або діяти сьогодні — або через кілька років латати дірки, коли проблеми стануть критичними.

Жінки стали невід’ємною частиною української армії. Їхній внесок у перемогу є беззаперечним. Тому створення окремої жіночої ветеранської політики — це не про виділення «особливої касти», а про визнання реальності, повагу, справедливість і державну відповідальність перед тими, хто захищав Україну.

Країна, яка прагне перемогти та відновитися, не може дозволити собі ігнорувати третину своїх захисників — захисниць.