Повернення до цивільної роботи: розмова з військовим психологом

Сергій, начальник групи психологічного супроводу та відновлення у 210-му окремому штурмовому полку, розповів про виклики, з якими стикаються ветерани під час повернення до роботи, про наявні можливості та про те, як суспільство може підтримати реадаптацію ветеранів.

Спілкувалась Наталія Волошина, головна редакторка медіа AllTogether.jobs.

Наталія: Сергію, якщо можна, розкажіть про себе, яка у вас посада, чим ви займаєтесь? З того, що можна розповідати. 

Сергій: Я начальник групи психологічного супроводу та відновлення в 210-му окремому штурмовому полку.. 

Наталія: Ми на проєкті дуже багато комунікуємо з бізнесами і чуємо, що перший страх, який  виникає при наймі ветеранів, це стереотип, що всі військовослужбовці мають ПТСР і що з цими людьми буде дуже складно комунікувати в колективі. Ми знаходили дослідження, які показують, що не у всіх буде ПТСР, але такий стереотип існує. Хотілося б почути вашу думку щодо цього. 

Сергій: Згідно зі статистикою далеко не у всіх Воїнів буде ПТСР і при тому лише певний відсоток матиме симптоми. Але, навіть маючи певні прояви, людина може адаптуватися до цивільного життя. Якщо Воїн в ході виконання бойового завдання отримав бойову психічну травму, одним з наслідків може бути розвиток ПТСР. Це нормальна реакція на ненормальні події, які Воїну доводиться переживати під час виконання бойового завдання. ПТСР починає проявлятися в середньому через 6-9 місяців після травматичної ситуації, і дуже часто людина не пов'язує свій поточний стан з подіями, які сталися більше ніж півроку тому. Тому ми проводимо різноманітні психо-едукаційні заходи, прагнемо пояснити побратимам механізм роботи нашого мозку, нашої психіки. 

З іншого боку, знаючи про таке явище як ПТСР, дуже багато людей ставлять самі собі такий діагноз, хоча в багатьох випадках це може бути зовсім не ПТСР і навіть не гострий стресовий розгляд, а щось інше. 

Наталія: А скажіть, як зараз побудований процес, коли військовослужбовець списується зі служби? Чи всім надають психологічну допомогу? Чи це лише за бажанням? 

Сергій: Дуже складне питання. Оскільки принаймні до повномасштабного вторгнення після списання з військової служби військовослужбовець фактично залишався сам на сам, за виключенням випадків, коли в громаді була якась потужна волонтерська спільнота, яка могла надати йому відповідну допомогу. Після повномасштабного вторгнення, наскільки я знаю, в багатьох військових підрозділах з'явилася патронатна служба, яка може бути або в підрозділі, або поза штатом. У нас в полку також є своя патронатна служба, яка, власне, і опікується усіма проблемами військовослужбовців після того, як вони списуються з військової служби. Починаючи з того, щоб забезпечити якісне лікування чи реабілітацію, якщо вони цього потребують, і закінчуючи тим, що вони можуть отримати перепрофілювання в професійному плані, якщо не хочуть або не можуть далі займатися тією справою, якою займалися до мобілізації. Щодо звернення до психолога, то не всюди є така можливість, не у всіх громадах, але там, де я був, це було на рівні взаємодії волонтерів з громадою. Вони облаштовували такі пункти психологічної допомоги, там, де могли військових скерувати потім на реабілітацію психологічну чи фізіотерапію якусь. Але, на жаль, дотепер існує певна стигматизація такої професії як психолог. Не всі розуміють, чим психолог займається, як він може допомогти. У багатьох уявлення про психологів можуть бути сформовані банально на основі фільмів. У когось був невдалий досвід спілкування з психологом, що також накладає певне своєрідне ставлення до цієї професії. Відповідно, не всі, знаючи навіть про таку можливість, мають бажання звертатися по допомогу, вважаючи, що це особисті проблеми, які можна подолати самому.

Наталія: Якщо перейти до основної теми нашої розмови, до страхів ветеранів, коли вони приймають рішення, чи їм повертатися до роботи, чи не повертатися. На вашу думку, які основні страхи в них є? 

Сергій: Перше, це неможливість займатися тією справою, якою займався до цього. Багато військовослужбовців з місцевостей, де розвинений аграрний сектор. А на відміну від великих міст, в менших населених пунктах немає такої кількості можливостей обрати собі якусь іншу професію. А людина потребує далі якось забезпечувати життя собі, своїй родині, і якщо в неї з тих чи інших причин не буде такої можливості, то відповідно, це стає великою проблемою. Друге, це дійсно страх неповернення на роботу через отаке, як ви казали, ставлення до військових, що будуть підозри на ПТСР чи щось інше. Людина дійсно може мати певні для психіки наслідки після участі в бойових діях, а соціум просто не розуміючи цього,  стигматизує учасників бойових дій як людей неадекватних, що вони всі мають психічні проблеми. Це свідчить про те, що не ведеться робота з цивільними. Їм ніхто не пояснює, що відбувається з військовим, що він набув таких нових рис на війні, що це набута проблема, через те що він захищав Батьківщину, в той час, як  київські продавці прикривали, скажімо так, економічні фронти. Тобто - це страх стигматизації військових. І третій страх, можливо і він десь озвучується, - це неможливість перепрофілюватися. Причому не тільки через відсутність такої можливості, а щоб була якась організація чи служба, яка б могла надати військовому можливості обрати собі нову професію, опанувати її.  Щоб збігалися можливості, і бажання, оскільки найкраща робота - та, що подобається. А ще складно перепрофілюватися через вікові особливості, та отримані психофізичні травми. Це можуть бути і вади зору, і вади слуху, погіршення пам'яті. Також погіршуються когнітивні здібності людини, коли в неї знижується здатність до навчання, до сприйняття нового матеріалу. Це теж є проблемою, не всі її усвідомлюють, але таке теж може бути. 

Наталія: З можливостей, які пропонують ветеранам для перекваліфікації, я зараз бачу дуже багато різних IT-курсів. Але як кар'єрна консультантка, я розумію, що, по-перше, цю галузь, цю професію не кожна людина може освоїти. І там дійсно треба багато навчатися. Якщо ми враховуємо, що в людини знижуються когнітивні здібності, тоді ІТ не дуже вдалий варіант. Але це те, що найчастіше зараз пропонують. 

Сергій: Можливо, це робиться дійсно із найкращих міркувань. І для молоді, яка має здібності, має здатність, можливо, це і зайде. Але нам потрібно більше можливостей. 

Наталія: А от на вашу думку, які ще можливості може надавати держава або компанії? 

Сергій: Війна закінчиться нашою перемогою рано чи пізно, і країна потребуватиме відбудови. І це не тільки будівництво. Хоча і будівництво це дуже об'ємна галузь, яка потребує дуже багато спеціальностей та професій. Це інженери, архітектори, технічні професії, які вимагають роботу руками. ІТ це більш інтелектуальна робота, яка вимагає уваги, яка вимагає посидючості. Це теж є не у всіх, навіть без участі в бойових діях, це виключно індивідуальні якості нашого характеру, нашої психіки. Не кожен зможе сидіти цілий день, копирсатися в цифрах, таблицях і так далі. Країна потребуватиме відбудови, а це безліч будівельних спеціальностей. Також Україна потребуватиме нових облич на керівних посадах на всіх рівнях. Тобто людей, які змінюватимуть країну на краще, які не просто знають, чи розуміють як треба, а й готові докласти зусиль, щоб щось змінити. Ці люди мають отримати відповідні знання, досвід, навички в цій роботі. Знову ж таки - соціальна робота, робота з військовослужбовцями. Як показує практика, допомога за принципом “рівний рівному” більш ефективна. Військові часто з більшою довірою сприймають допомогу від своїх побратимів, які якоюсь мірою пережили те саме, що й вони, які розуміють їхні проблеми. Це може бути і соціальна робота. Ну і, звісно, повернення на всі ті спеціальності, звідки люди були висмикнуті війною. Починаючи від працівників складів, кур'єрів, вантажників. Хоча у вантажники військовим скоріше за все дорога закрита, але в мене є знайомий хлопчина, він молодий, йому ще немає 30 років, він вже списаний за станом здоров'я, в нього там багато контузій. І він не зміг собі знайти іншу роботу, окрім вантажника. Тому що компанії просто не беруть. Він закінчив курс масажу і зараз на волонтерських засадах до нас періодично приїздить, коли ми проводимо заходи реадаптації. Ось, знову ж таки: фізіотерапія, допомога військовим. 

Тобто, з одного боку, нам треба відбудовувати країну, з іншого боку, нам треба допомагати військовим реадаптуватися до цивільного життя. І з третього боку, нам треба реадаптувати суспільство до того, щоб в нього повернеться така велика кількість військових. І з цивільними так само треба комусь працювати, треба доносити інформацію. Ось такі галузі. А ще психологія. Зараз теж бачу багато курсів по психології, але це дуже специфічна галузь, котра, як і будь-яка інша професія, комусь зайде, комусь ні. 

Наталія: Який відсоток військових через ці страхи повертатися назад в найм з одного боку, а з іншого боку через велику кількість грантів на власну справу, готові відкривати свою власну справу? 

Сергій: Я часто спілкуюся з побратимами стосовно їх планів на мирне життя після перемоги. Більшість, звичайно, планує повернутися до своєї попередньої спеціальності. А частина побачила нові можливості. Військові так само набувають під час військової служби новий досвід. Тут можна побачити нові можливості для свого подальшого життя. Все це не безнадійно і не так погано, як здається. Але звісно, і не так добре, як здається. Все десь посередині. 

Гранти мають бути доступними, щоб інформація про них розповсюджувалась якомога ширше, а можливість їх отримання має бути якомога простішою. 

Наталія: А чи варто розпитувати ветерана про бойовий досвід, якщо в резюме вказана просто служба в ЗСУ? Бо у мене після однієї статті закралися сумніви.

Сергій: Про це можна питати, але треба це вміти. Тому що мета такого запитання може бути різна, і запитання може бути сприйняте по-різному. Можна обмежитися якимось загальними запитаннями: де служили, чим займалися.  В Збройних Силах ми по можливості намагаємося поставити військового на посаду, яка відповідає його здібностям, а можливо, навіть його попередньому цивільному досвіду. Наприклад, у нас є автослюсарі. А кухарі в попередньому житті зараз готують для нас дуже смачну їжу. Коли людина влаштовується на роботу, вона робить акцент на тому, що працювала слюсарем до війни, а під час служби у Збройних Силах служила у підрозділах технічного забезпечення і так само займалася автомобілями. Крім того, людина могла тут набути якийсь новий досвід, що може стати корисним в майбутньому. Просто це треба питати так обережно, з розумінням. В нас є проєкт «Як ти?». Це посібники з комунікації з військовими. Рекомендую ознайомитися тут (https://yakty.com.ua/)

Наталія: Сергію, а що може тригерити ветеранів, коли вони приходять в нову компанію або повертаються до свого попереднього роботодавця? Які моменти можуть бути тригерними саме для ветеранів? 

Сергій: Так само, як суспільство може стигматизувати воїнів, так і у військовому середовищі цивільне суспільство певною мірою піддається стигматизації: “А чому ви не були на війні?”, “Чому не пішли?”, і так далі. Таке може бути, коли в людини як один з наслідків війни є підвищене почуття справедливості і не спровокована агресія. Це не набуті риси характеру, це скоріше набуті адаптивні реакції нашого мозку, яких військові набувають безпосередньо під час участі в бойових діях. Якщо на війні ці нові набуті навички рятують життя, то в цивільному середовищі вони вже є дезадаптивними. Якщо ми кажемо про військових, які в силу своєї професії і посади не брали участь в бойових діях, то тут здебільшого може бути питання справедливості - “Чому я? Чому вони?” і так далі. І невдалі жарти. Далі, якщо людина отримала інвалідність, то вона потребує ставлення до себе як до нормальної. Це дуже важливо! Ми всі живі люди і ми хотіли б викликати захоплення, повагу, шану, а не жалість, не огиду. Ви навіть можете по собі прослідкувати, подивитися по оточенню, як вони реагують, коли бачать військового або людину з інвалідністю. Це так само може стати серйозним тригером, коли бачиш на собі очі, коли всі хочуть спитати, але не знають як, і так далі. Це називається реадаптація до цивільного життя. Але, гадаю, що це краще проговорити з військовими, які вже реадаптувалися. А таких в нас вже є дуже багато. Це моє припущення на підставі спостережень. 

Наталія: І ще таке питання, воно трошки переплітається з тим, про що ми тільки що говорили. Є компанії, що готувалися до повномасштабного вторгнення і релокували свій персонал, у тому числі чоловіків. Вони як виїхали, так і знаходяться за кордоном. І тепер компанії переживають, що коли вони найматимуть ветеранів, то як ветерани будуть ставитися до наявності в команді чоловіків, які знаходяться за кордоном. Хтось виїхав до 24 лютого, хтось виїхав після. 

Сергій: Це виключно буде суб'єктивне ставлення. Мені важко тут бути об'єктивним, тому що так, це неприємно, але це їхній вибір, а це був мій вибір. Це з одного боку. А з іншого боку, ми всі громадяни нашої країни, в нас є не тільки права та свободи згідно з конституцією, а також є наші обов'язки, зокрема, захищати ці права та свободи. І, звісно, якщо ми всі хочемо цим користуватися, якщо ми хочемо, щоб в нас були ці права, свободи і можливість говорити рідною мовою, то ми всі маємо це право захищати. І коли хтось хоче тільки користуватися, а от захищати чи вкладатися в цю країну не хоче, це неприємно. Але доводити це до конфлікту справа суб'єктивно кожного. Знову ж таки, почуття справедливості в усіх проявлене по-різному. Тому в цьому питанні мені важко бути об'єктивним. Бо серед моїх знайомих та друзів такі теж є. Але є й ті, хто не мобілізувалися, проте дуже активно допомагають фронту. І подекуди їхній вклад може бути більший, ніж, скажімо, військових, які мобілізовані, адже ми всі бачимо що відбувається у  ТЦК і так далі. Я кажу хлопцям, що якщо ви бачите цивільних на вулиці, то це не обов'язково ухилянти, це можуть бути такі самі військові, як і ви, які у відпустці або в увільненні, це можуть бути волонтери, які дуже багато допомагають армії, а Збройні Сили зараз в дуже значній мірі тримаються саме на волонтерській допомозі. Тому стигматизувати цивільне суспільство, ділити на чорне і біле, це теж було б неправильно. Але це виключно моя суб'єктивна думка. 

Наталія: І наостанок, що на вашу думку, суспільство може зробити для того, щоб полегшити реадаптацію ветеранів до цивільного життя? Тому що ветерани зробили все, що від них залежить. А що можемо ми зробити? 

Сергій: Військові та їхні родини віддали все, що в них є, і пощастило тим, хто віддав тільки здоров'я. Багато хто віддав життя, і це дійсно так. Перше - суспільство може навчитися розуміти, що ветеран - це не просто військовий з потенційним ПТСР, чи той, хто не зміг вчасно уникнути війни, а що це людина, яка зробила свого часу свідомий вибір, стала на захист Батьківщини, і їй треба дати максимальну підтримку, максимальну допомогу в реадаптації. Але для цього суспільство має навчатися. Наші партнери-психологи проводять такі едукаційні класи для родин військових, щоб пояснити дружинам, як змінюється психіка людини під час навіть не участі в бойових діях, а просто служби в Збройних Силах. А військовому відповідно пояснюємо, що змінюється в їхніх родинах. Як кажуть, коли хтось іде на війну, на війні опиняється вся родина. І якщо раніше в родині всі обов'язки ділили, то тепер дружина все має тягнути на собі: виховання дітей, весь побут. Так само і суспільству треба пояснювати, хто такі воїни, які вони можуть отримати психічні травми, як вони мислять. Воїнам дуже часто достатньо просто належної шани, не треба падати в ноги, достатньо просто визнання, просто на побутовому рівні визнання їхньої жертви, бо, як мінімум, всі пожертвували своїм звичним способом життя. Я кажу про розуміння, що навіть якщо воїн має ПТСР, то йому треба запропонувати допомогу, а не викликати одразу поліцію. Потрібне відкриття пунктів психологічної допомоги для тих, хто повертається. Якщо є можливість та бажання, то взаємодіяти з місцевими радами і робити такі пункти допомоги військовим з працевлаштуванням, отриманням пільг, вирішенням сімейно-побутових проблем. Якщо людина стає обмежено придатною або має особливі потреби, то ці потреби мають задовольнятися за рахунок держави або за рахунок платників податків, оскільки людина пожертвувала всім, що є, і вона має право на те, щоб про неї попіклувалися, а не відчувати себе покинутою і нікому не потрібною. Дуже важливо не дати воїну відчути себе непотрібним, що ним скористалися, а в нього немає більше що віддати, і він відповідно більше нікому не потрібен, всі про нього забули. Так не має бути. І в цьому питанні ми маємо покладатися виключно на себе, бо держава – це не тільки Президент, Верховна Рада, це не просто контур на карті, який ми захищаємо, це, перш за все, наше суспільство. І кожен має розуміти свою відповідальність також.