Марина Крамарєва: дружина військового — це велика відповідальність і різносторонність

AllTogether

AllTogether

Ілюстрація

Війна розділила життя мільйонів українських родин на "до" і "після". Особливо гостро це відчувають дружини та рідні військовослужбовців, які щодня балансують між підтримкою чоловіків на фронті, власною кар'єрою та турботою про дітей.

Команда AllTogether.jobs поспілкувалася з Мариною Крамарєвою – дружиною комбата 127 батальйону, що долучився до Збройних Сил України з перших днів повномасштабного вторгнення. Марина керує аутсорсинговим проєктом у компанії SmartSolutions, є волонтеркою організації "Мідґард" та засновницею проєкту "Сенси об'єднують".

У цій розмові – відверто про виклики, з якими стикаються родини військових, про важливість ментальної підтримки та про те, як суспільству підготуватися до повернення захисників додому. Досвід Марини – це не просто особиста історія, це погляд зсередини на те, як війна змінює стосунки, як важливо зберігати психологічну рівновагу та чому едукація суспільства життєво необхідна для успішної реінтеграції ветеранів.

Про досвід дружини військового

Перший виїзд у чоловіка був уже навесні. У лютому 2022 він мобілізувався, а весною вже поїхав на схід України воювати, безпосередньо на лінію зіткнення. Перший виїзд був тяжкий, тому що на початку війни ми всі швидко волонтерили та намагалися хоча б одягнути своїх близьких, друзів, знайомих. І ми мали швиденько організувати захист, одяг та всі необхідні речі, тому я більше думала про те, як усе це зробити, як організувати не лише одяг для свого чоловіка, а і для його підрозділу. Тому в березні я заснувала волонтерську спілку під назвою «Мідгард», яка й дотепер активно працює. З березня 2022-го ми допомогли багато чим, зокрема це й автомобілі. Ми навіть із Європи пригнали військовий автомобіль «Iveco». Це і протидронові пушки, тепловізори. Ну, усе таке досить масивне, важливе. І до сьогодні ми далі волонтеримо та допомагаємо Збройним силам України.

Перший досвід, мабуть, був на адреналіні. На адреналіні абсолютної довіри своєму чоловіку й тотальної віри в нього. Я ні краплі не сумнівалася, що він не справиться. Я знала, що все в нього вийде, і якщо він обрав цей шлях, то це був свідомий вибір, а я як дружина мала його підтримувати, вірити й довіряти. Що і робила. Плюс волонтерство, бо без цього, мені здається, я б не змогла. Моє серце, воно відкрите.

З літа я почала відчувати дуже сильно розділеність між цивільними та військовими. Чому так пізно почала відчувати? Тому що в мене весь час був дуже сильний синхрон із тими, хто воює. Я думала, що всі це роблять. А ось цим літом (прим. влітку 2024 р.) у мене впали рожеві окуляри, і я побачила, що багато цивільних почали забувати, що в нас у країні війна й що для військових дуже важлива підтримка. Не обов’язково навіть створювати волонтерські спілки, просто лист, увага, подяка, коли бачимо їх, і так далі.

Про приїзди чоловіка додому

Але хочу повернутися трішки назад. Це саме про повернення, коли чоловік повертається із зони бойових дій. Кожне повернення абсолютно різне. Немає одного алгоритму, як зустрічати свого чоловіка. Я готувалася до зустрічей, я читала різні рекомендації психологів, вони класні. Не хочу нікого знецінити, є загальні рекомендації, що працюють, але єдине, що працює по-справжньому — це серце. Перше повернення було тяжке, у принципі, як і кожне наступне. І тоді йому дуже важлива була підтримка моя, друзів, прийняття. Ми робили такі невеличкі вечірки, зустрічі з близькими. Перше повернення було зі складним бойовим досвідом. Не знаю, наскільки варто про це говорити, тому що були втрати. Звичайно, кожен раз ми розуміємо, що втрати в зоні бойових дій — дійсно є. І коли людина із цивільним досвідом отримує перший досвід втрат дуже близьких побратимів, це тяжкий удар.

Чи був ПТСР? Я не можу його діагностувати. Чи він є зараз? Найімовірніше, що є. Але зараз уже і третій рік війни. Тому чоловік повернувся ненадовго, це було буквально декілька місяців. І потім пішов на нову посаду, де його назначили командиром батареї мінометної, і в нього був уже повністю свій мінометний підрозділ. Він почав їх навчати. Я хочу виділити, що в мого чоловіка є така специфіка — він дуже відповідальна людина, тому весь час учиться. Він добре знає англійську мову й тому вчиться на абсолютно різних ресурсах. І головне його завдання — це завжди збереження особового складу. Він говорить, що знання дають змогу зберегти не лише особовий склад, і що навчені люди краще орієнтуються в зоні бойових дій, і це дає набагато більший результат, ніж просто ось так гарно виконувати накази.

Я думала, що чоловік повернеться і ми будемо проводити час разом, але це було для мене таке розвінчання міфу про час зі своєю сім’єю після повернення. Ні, він не проводить час із сім’єю, він починає працювати ще більше, вчитися ще більше, вкладати в людей ще більше. І, що важливо виділити, це людина, яка знає по-справжньому цінність життя, і те, що в побуті ми називаємо проблемою, для нього це вже не проблема.

А ми розпочали, до речі, ще в той час будувати будинок, бо, знаєш, так емоційно прийняли рішення, що життя, воно лише тут і зараз, продаємо квартиру, будуємо будинок. І мої очікування — це те, що чоловік ось буде включатися в це будівництво. Ми підписали договір купівлі-продажу землі, і через два дні мій чоловік знову поїхав у зону бойових дій на чотири місяці. Я лишилася сама із землею на орендованій квартирі. Тут, мабуть, у нас були перші непорозуміння, коли мені було складно й хотілося, щоб чоловік там щось повирішував, долучився. Він говорив, що для нього цінність людського життя на першому місці, а це — не проблема. Якщо бути чесною, я спочатку відчувала якесь знецінення. Це не тривало довго, тому що приходило усвідомлення, що в нас різне бачення цінностей, у нас різне бачення проблем. І що непросто утримувати цей фокус упродовж трьох років, тому що ми однак живемо в розділених світах. І це правда. Жодна цивільна людина, навіть наскільки наближена до військового світу, як я, не зможе відчути те, що людина переживає там. Тому варто пам’ятати про цей фокус.

Ми пропускаємо зовнішні фактори через себе. Навіть у мирному середовищі, незважаючи на ці ракетні атаки, ми не можемо відчути те, що відчуває військовий, коли в нього на очах гине побратим, коли йому потрібно приймати якісь крайні рішення, міри, де вони практично не сплять, де вони можуть майже не їсти, бо немає на то часу. І це важливо весь час усвідомлювати. Якби дружини військовослужбовців мене запитали пораду, то я б дала саме таку — весь час усвідомлювати, що ми живемо в різних обставинах, і все-таки розуміти свого чоловіка і його фокус уваги. Бо наші проблеми — те, що ми називаємо проблемами — дуже різняться, абсолютно різняться.

Що допомагає триматися

І хочу повернутися, мабуть, все-таки до виїздів та повернень. Кожного разу, коли чоловік їде, це дуже боляче. Вкрай боляче бачити, коли він приїжджає із сумкою, дивитися, як він пакує речі, й обіймати його так, наче ти обіймаєш востаннє. Що допомагає мені? Я ніколи не думаю про щось погане. Я вірю в Бога. Мабуть, я поза релігією, я не скажу, що я належу до якоїсь конкретної релігії, але я дуже вірю в Бога. Я молюся, ставлю на нього захисти. І ця віра допомагає мені триматись і працювати з ментальним здоров’ям. Це також дуже важливо. Особисто я медитую. І попри цю свідомість, і те, що я займалась практиками, медитаціями, досвідами ще до повномасштабного вторгнення, ніхто не викреслює таку річ, як захист свідомості та підсвідомості. Коли я відчуваю, що я просто тікаю від цих думок, у моєму випадку, у супернавантаженість. Спочатку це був волонтерський проєкт, потім соціальний проєкт «Сенси об’єднують», який ми запустили для того, щоб об’єднати цивільних та військових. Також я у вас долучаюся до вашого проєкту, та всім про нього розповідаю, і намагаюся влучати в бізнес, бо я дуже вірю у ваш проєкт, розумію цінність вашого проєкту. Ще допомагаю дітям, яких повернули з окупованих територій, із росії.

І спочатку я думала, що я роблю добру справу. Лише, мабуть, через хороших пів року, коли я зрозуміла, що не можу прокинутися, у мене тотальне знесилення, до мене прийшло осяяння, що насправді я тікаю від своїх думок і роблю все, щоб у мене не було часу думати. Думати про те, що там відбувається, про те, що мій чоловік зараз переживає, і не впадати в це. Бо з однієї сторони, я розумію, якщо я пущу ці думки у свою голову, то це може дуже сильно мене роздавити. І я не впевнена, чи готова до цього. Навіть сама себе запитую часто, чи віднаходжу я баланс між утіканням від думок і тим, що відбувається в мого чоловіка? Чи можливий він, я не знаю. Мені здається, що більшість жінок, чиї чоловіки воюють, усе-таки абстрагуються. Але це моя суб’єктивна думка, бо саме такі думки можуть спричинити дуже сильне розчарування. І все-таки третій рік війни, він дається взнаки.

Про кар’єру чоловіка

Для мене дійсно стало ударом, коли мого чоловіка назначили комбатом мотопіхоти. Загалом у нього досить стрімко йшла кар’єра й розвиток у військовій справі, тому що після того як він був командиром мінометної батареї, він став командиром вогневої підтримки бригади. Це досить висока посада, і він далі вчився, розвивався. У нього вже було більше можливостей себе проявляти. Але прийшов час, коли він прийняв таке рішення. І я трішки була насправді спокійніша, коли він був командиром об’єднаної повноважної підтримки бригади, тому що він не був наскільки часто на лінії зіткнення, у зоні бойових дій. Це тривало десь близько пів року. Я розуміла, що ми не бачимося, ми дуже рідко бачилися, але все одно якось заспокоюєшся.

Насправді цей весь час, це, знаєш, навіть складно назвати шлюб онлайн. Це не шлюб онлайн. Це надзвичайно непрості випробування, коли ти або приймаєш, або не приймаєш, де ти по-справжньому розумієш, кохаєш цю людину. От наскільки тотально, щоб узяти на себе відповідальність за побутові справи, які раніше робив чоловік. Бо саме відповідальність — це один із проявів твоєї свідомості. Я кажу своєму чоловіку, що дружина комбата — це робота. Тому що я маю бути соціально свідомою, соціально відповідальною, проактивною, розуміти загальну ситуацію, що відбувається, причому навіть не від нього маю дізнаватися про все. Будувати комунікації всередині, щоб знати, як там справи, коли чоловік не відповідає. І красивою. Це теж дуже важливо. Дружина військового — це велика відповідальність і різносторонність. Ніхто не відкидає звичайні побутові справи, роботу, де ти маєш бути ефективною, де потрібно усміхатися. А оскільки я топменеджер, то я комунікую з клієнтами й потрібно бути в ресурсі.

А ще виховання дитини. На дитину дуже сильно транслюється внутрішній стан, хвилювання, тому тут також важливо навчитися, мабуть, контролювати. Більше контролювати і знову-таки з дитиною, тому що дитина й сумує, і відчуває, і теж дуже тяжко переживає. Діти переживають глибоко й часто переживають замкнуто. Тому розмови щирі, задушевні, відверті, за чашкою какао десь, вони мають бути. У мене навіть донька часто запитує, а чому ось ходять багато чоловіків, й от у мене зі школи майже всі тати приходять, а мій от воює. І тут важливо мати мудрість, правильно пояснити, чому хтось воює, а хтось тут, нікого не знецінюючи. І мати цей нейтралітет.

А коли почалася масова мобілізація, я думаю, що багато українців відчули й побачили ще більше розділення, особливо серед чоловіків. Мабуть, ставлення до захисників змінилося, тому що людина у формі часто асоціюється із ТЦК також. Тому критичне мислення надзвичайно важливе, бо, наскільки я знаю військових, у них немає часу робити якісь критерії, розділяти людей або ще щось. Коли вони повертаються, то з них війна не повертається. І це важливо пам’ятати.

Коли чоловік приїжджає додому, він приїжджає з війни, і щоразу приїжджає з новим досвідом. І коли я говорила, що перший раз, наприклад, мій чоловік потребував уваги, підтримки, то були повернення, коли він тиждень мовчав. Він практично не розмовляв. І я розуміла, що, ну, значить, потрібно чекати. Це можуть бути такі випробування, наприклад нічні прокидання, де жартома мені чоловік каже: «Я не можу заснути, давай ти будеш мені наче в рацію щось говорити. Бо я звик, що в мене весь час говорить рація. Я без цього вже просто не можу засинати». І тут жіноча інтуїція, жіноче серце — це дуже важливий інструмент.

Про ментальне здоров’я

Після війни люди дуже сильно змінюються. У них інший досвід. Досвід, який ми ніколи не зрозуміємо. Питання, наскільки чоловік демонструє цей досвід, це про кожного чоловіка окремо. Є в нього мудрість, є в нього розуміння, що можна говорити, що буде травмувати дружину. Навіть з урахуванням того, що ми між собою маємо дуже довірливі стосунки. Я знаю, що в мене чоловік, можливо, якщо один відсоток розповідає, то це вже аж дуже багато. Він дуже відповідально ставиться до військової таємниці й ніколи зайвого не скаже. Він не любить вихваляти себе, що ось я там пережив, я ось там зробив.

Останній досвід був дуже болючий для мене, і тут я хочу відкрити справжність картинки. Я не витримала, у мене трапився серйозний нервовий зрив. І хоч я працювала із психотерапевтами, дбала про своє ментальне здоров’я, мені знадобилася підтримка психіатра. У мене діагностували депресію, і зараз я на антидепресантах двох видів, досить потужних. Розумію, що це довга історія, і хочу також звернути увагу жінок, які будуть це читати. Дуже-дуже важливо прислухатися до себе й мати мужність зрозуміти, коли потрібна допомога. Я думаю, що кожен може зрозуміти різницю між «мені погано» й депресивним станом, коли він настає. І взяти себе в руки й піти до лікаря. Бо насправді ти в себе одна, а підтримка чоловіка забирає багато. І весь час ігнорувати, що з тобою відбувається, до добра не призводить.

Звернення по допомогу — це абсолютно нормально. Ми самі допомагаємо й дуже хочемо, щоб люди приймали цю допомогу. Так само є люди, для яких важливо, щоб ми прийняли їхню допомогу. І звернутися по допомогу в побуті до друзів, до подруг поговорити — це також важливо. Не потрібно мати хибне враження, що твої проблеми, коли тобі погано, — це нікому не потрібно. Ти потрібна завжди. Якщо маєш подруг, це, мабуть, як і із чоловіком. І в горі, і в радості. Коли тебе приймають, тебе приймають абсолютно різною. І це теж підтримує. І це теж важливий інструмент триматися на плаву.\

Про проєкт «Сенси об’єднують»

Влітку я започаткувала соціальний проєкт «Сенси об’єднують». Він народився в мене від запиту воїнів. Я запитала у військовослужбовців: «Що вам привезти наступного разу?». І вони мені сказали: «Марино, привези нам сенси, ми відчуваємо дуже сильну розділеність між цивільними та військовими». Так у мене народився цей проєкт. Ми написали чат-бот, у якому є коротка інформація про захисника, ніяких особистих даних, лише позивний і короткий опис про нього. Наприклад, Бурий, любить читати книги й малювати пейзажі. Людина отримує цю інформацію, бот проводить крок за кроком. Її ціль — підготувати листівку, написати лист і подарунок. І коли я почала запускати цей проєкт, то думала, що він такий класний, душевний. Лозунг ідеї — людині потрібна людина. Показати, що воїн — перш за все особистість, що він такий самий, як і ти, просто ми по-різному одягнуті й у нас різний досвід.

Але я зустріла холод і байдужість людей. Перший місяць, мабуть, зовсім не було реакцій на цей проєкт. Я проводила дуже багато зустрічей, створювала стільки контенту, говорила абсолютно всім у різних напрямах, намагалася донести, що це ж так легко. Ти можеш написати лист і вкласти туди одну шоколадку. Хочеш, маєш більший бюджет — поклади повну коробку. Це досить просто, це мінімум зусиль. І я не розуміла, що відбувається з населенням, чому цивільні стали настільки холодними. І це дуже ранило мене.

Чесно, я тут багато плакала, накрило розчарування. Потім я зрозуміла, що кожна людина різна, не потрібно опускати руки, а краще тримати фокус і знайомитися з людьми, які відгукуються, більше спілкуватися з тими, хто небайдужий. І так я далі розвиваю і сьогодні цей проєкт.

Що тригерить дружину військового

От що мене тригерить, то це холод. У мене донька ходить до приватної школи, і я боролась із відсутністю хвилини мовчання, ігноруванням гімну на святах. Для мене це було незрозуміло, тому що це виховання нашого майбутнього покоління. Багато шкіл досі не впровадили хвилину мовчання, і для мене це не свідома позиція. Це гучно буде звучати, але мені особисто дуже не вистачає комунікації від держави.\

Про повернення ветеранів і адаптацію бізнесів

Я часто виступаю спікером на HR-конференціях і завжди кажу, що військовий зараз — це ваш майбутній співробітник завтра. І не важливо, чи він із протезами, чи він має інвалідність, чи він повернувся абсолютно цілий. Він повернувся з іншим досвідом. Великий бізнес проводить дуже важливі речі, наприклад, адаптацію ветеранів. Але вкрай мало хто робить адаптацію для співробітників, щоб вони прийняли ветерана. І в цьому я бачу теж досить велику проблему. Так, потрібно адаптувати ветерана, але після цього він іде в колектив, цей колектив може бути холодний, може ставити незручні запитання. Колектив важливо навчати спілкуватися, щоб не було цього «А ти людей убивав?», «А скільки людей ти вбив?». Ветеранів багато, і бізнес має адаптуватися під них.

Коли ми робимо великий фокус на адаптацію військового, ми вже його виділяємо як якусь людину з особливими потребами, але не факт, що в нього вони є. І це вже формує якусь розділеність у команді — «Ой, до нас прийшов там контужений». Якось мені захисник казав: «Ну так, я контужений, контужений три рази, стало мені погано, вирвав, усе. Або я забуваю все, то в мене є блокнотик, але я часто забуваю блокнотик».

І це лише прийняття і розуміння причинно-наслідкових зв’язків, вивчення загальних травм, з якими може стикатись воїн. Що таке ПТСР? Як воно проявляється? Як на це реагувати? Це мають знати цивільні, це мають знати люди в командах. Що таке контузія? Як вона проявляється? Як на це реагувати? У контузії немає нічого супер страшного. Людину може знудити, вона забуває дуже часто, у неї паморочиться голова, може говорити дуже гучно, бо часто погіршується слух, і це не значить, що людина на тебе кричить. Це важливо теж знати співробітнику, бо він може злякатися, що колишній військовий на нього кричить. І дружинам це важливо знати. Не потрібно відразу реагувати, це не конфлікт і ніхто нікого не провокує.

Максимум, що роблять компанії, це як спілкуватися з ветераном, але немає усвідомленості ні на рівні компаній, ні в самих співробітників, що їм тепер треба великий рівень знань закрити. Що їм теж треба адаптуватися до цього. Я просто бачу, що немає усвідомленості. І, наприклад, реакція на людину, у якої немає пів обличчя. Як ми її будемо сприймати? Чи варто пропонувати допомогу? Чи ти звертаєшся до людини, наче він нещасний, інвалід, і знецінюєш його? Чи йдеш зі щирим наміром проявити свою небайдужість? Бо в цьому теж є різниця і така тонка грань. Як ти відреагуєш?

Я не розумію і не підтримую позицію будь-кого, коли хтось каже, що нам винні, або ми чекаємо, коли хтось щось зробить, або, коли включиться держава. Ми реагуємо й живемо лише сьогодні. Сьогодні ми маємо таку ситуацію, і якщо ми в ній будемо пасивні, то нічого не зміниться.

Зміни будують люди. А люди об’єднуються наразі основним — нашою свободою і великим бажанням, щоб наша країна була і процвітала. І в нас кожен воїн розуміє, чому він там і за що він бореться. І їм так не вистачає нас, цивільних, дуже не вистачає. І не вистачає держави.

AllTogether

Про авторів* • AllTogether

Платформа з гідною роботою для різних людей. Місце, де цінується різноманітність життєвого досвіду 🧡

Читайте також: